Мікро-опера в жанрі авторської пісні. Своєрідний гротескний портрет божевільного політичного проєкту, який легко вгадується в ілюстраціях. Тут використано графічні системи штучного інтелекту, до якого я довго ставився досить скептично. Однак раптом вбачилося щось цікаве саме в характерній схематичній "приблизності" персонажів та пейзажів. Саме в такій узагальненості і навіть комічності образів є сенс: не ілюстрація тексту, а настрій його сприйняття. І трохи сучасних штрихів у поемі-опері, написаній 32 роки тому. Звичайно, ШІ зміг зґенерувати лише базові набори елементів, кожен малюнок синтезувався з кількох картин, багато редагувалося і домальовувалося вручну, з допомогою планшета-дігітайзера. Щодо образного ряду, алегорій - все очевидно. Хіба що дозволю собі натякнути, що образ циганів - ковалів, митців і ворожбитів - тут застосовано практично в тому самому контексті, що і у Євгена Шварца в його "Драконі". "Вавилон" написано, звичайно, не всіма мовами світу - лише чотирма, і вибір їх не випадковий; крім української, яка нині є державною, ще три намагалися свого часу бути такою принаймні на частині території України. В А В И Л О Н Ich weiß nicht, was soll es bedeuten, Das ich so traurig bin – Ein Märchen aus alten Zeiten – Das kommt mir nicht aus dem Sinn. H.Heine Я не знаю, що б то мало бути, Звідки в серці той тривожний сум, – І старенька казка, півзабута, Все не йде, ніяк не йде із дум. Г.Гайне I. Інтродукція У темнім античному храмі торкнешся колон – Тут час розчинився у просторі, все так відносне, Що раптом забудеш, що то – усього лише сосни, І вийдеш, і тихо обступить тебе Вавілон. Іще мовчазний, ще не сказано перші слова, Котрі нам сьогодні назавше опустять долоні, Іще ми – єдиний народ у своїм Вавілоні – До першого слова... Дива Твої, Боже, дива!.. А вчора лише наші кельми торкались небес, І подихи янголів нам лоскотали волосся, І було так близько – чи, може, то тільки здалося – До самого раю, що так несподівано щез. І що б то, здавалось, слова! Чи ж до тих балачок Було нам, коли ми з півпогляду все розуміли, Коли наші руки співали від гордої сили І кожну цеглину здіймали, неначе смичок! О, музико вежі, що з праху підняла юрму, Що нас об’єднала в могутнє мільйоноголосся, Що дала нам волю! – чи, може, то тільки здалося – Бо як же ж так вийшло, що ми збудували тюрму?!. II. Пісня будівничих Я в этой музыке услышал странный тон, Я этот голос различу и в миллионе: Ребенок плакал о великом Вавилоне, Ребенок плакал – и смеялся Вавилон. Нас волновала только прочность наших стен; К чему же ждать, что мы воскреснем, умирая – Нам остается полверсты всего до рая, Лишь полверсты до грандиозных перемен. Вот-вот почувствуем мы крылья за спиной, Вот-вот увидим наши головы в сиянье, Сомкнутся стены эти с крышей мирозданья – И кто не с нами, тот навеки – за стеной! И кто не понял нашей цели – обречён, Ему не будет места в праздничной колонне!.. И в громе труб никто не слышал в Вавилоне, Как детским голосом оплакан Вавилон... III. Пісня ковалів Останній раз ми йшли сюди, ромале, Коли потрібні стали ковалі, Бо тут до неба вежу будували – Комусь затісно стало на землі... А йшли ми звідси першими, ромале – Бо в сторінках розгорнутих долонь, Що божий день, так виразно читали, Що ж він будує, гордий Вавілон. І ми йому на картах ворожили, Зливали віск і дихали на скло, І ми йому пророками служили – А то завжди – невдячне ремесло. То ж нині ми прийшли сюди, ромале, Віддати ті, старі свої борги, І розповісти, що ж ми тут кували, Хто нам платив за грати й ланцюги. Та, видно, ми спізнилися, ромале: Тут крають тишу тільки кажани. Глузливо небо дивиться в провали Порожніх вікон дивної стіни... IV. Інтермеццо Бузком і плющем зароста божевільна стіна, Вітри і віки обгризають руїни зухвалі. Все ближче земля, а до неба все далі і далі – І тільки луна ще шепоче чиїсь імена. Та вже не згадати, коли їх і хто їх носив – Усі розбрелися, немов утекли із полону. То тільки здалося, що привид якийсь голосив У темнім античному храмі, обнявши колону... V. Привиди руїн To jakieś widmo, cień od skrzydła nietoperza Zlatuje nagle cichim echem w tej ruinie – I zapomniana Panem Bogiem dzika wieża Zapada w ziemię w babilońskiej Ukrainie. Czas ją rozgniata ciężką stopą tysiącleci, To wszystko mija, wszystko mija, wszystko gaśnie, I tylko widmo babilońskie smutno leci Przes wszystkie czasy, i przes ten oto – no, właśnie... I tylko miłość pozostaje wciąż nietknięta, Bo zakochani rozumieja się bez słów. Przemija wieczność tu – i nikt już nie pamięta Tę starą baśń, co mi powraca znów i znów... VI. Епілог Я не знаю, що б то мало бути, Звідки в серці той тривожний сум, – І старенька казка, півзабута, Все не йде, ніяк не йде із дум. Ich weiß nicht, was soll es bedeuten, Das ich so traurig bin – Ein Märchen aus alten Zeiten – Das kommt mir nicht aus dem Sinn. 28.01.92
