Невідомий Київ 1: Байкове кладовище, Зелений театр і скансен

Після роліка про Лису гору, Голосіївську і Китаївську пустині продовжуємо розповідати про маловідомі достопам’ятності столиці України. Цього разу покажемо Байковий цвинтар, Зелений театр і музей під відкритим небом в Пирогово. А у кого вистачить терпіння додивитися відео до кінця, той довідається: який напис прибрали з могили Лесі Українки, що знаходиться в підземеллях Зеленого театру, де в Пирогово на початку 90-х збиралися представники організованої злочинності. Майданчик біля церкви вважається найпрестижнішою ділянкою кладовища. Тут поховані перший секретар ЦК компартії України Володимир Щербицький, голова президії Верховної Ради УРСР Олексій Ватченко, далі останній перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко і біля храму двічі голова Верховної Ради України Іван Плющ. Вознесенська церква побудована в 1889 році архітектором Володимиром Ніколаєвим. Детальніше про нього ми розповідали тут: Комуністи перетворили храм на меморіальний зал, але чомусь внутрішні розписи не знищили. Від церкви, як справжні патріоти і щирі українці пішли до могили Лесі Українки. Вона похована через дорогу на так званому старому кладовищі. У 1939 на могилі встановлений надгробний бронзовий пам'ятник. На постаменті тривалий час був напис: «Стоя близко к освободительному движению вообще, и пролетарскому в частности, отдавала ему все силы, сеяла разумное, доброе, вечное. „Рабочая Правда“, 1913 год.» У 2023 році невідомі добродії закрили напис якоюсь дошкою. Потім сіли в машину і переїхали в Лютеранську частину кладовища, ворота туди символізують лютеранську кірху. Насамперед оглянути склеп Вітте, архітектора Городецького. Одразу згадав, як в середині 80-х, коли був студентом, працював в позавідомчій охороні, і охороняв тубдиспансер за парканом. Якось вночі вийшов покурить і раптово побачив ангела в променях місячного світла, який показував пальцем в небо. Стало трохи моторошно. Щоправда, тоді склеп був ще з дахом, який вже обвалися. Далі через дорогу перейшли в польську частину кладовища, ворота куди символізують костел. Зверху цитата з одкровень апостола Іоана «BEATI MORTUI, QUI IN DOMINO MORIUNTUR», — «блаженні ті, хто вмирає в Господі») На нашу скромну думку, польська ділянка найбільш занедбана, скрізь гори сміття, колись красиві гробовці майже зруйновані. Побачене нагадало руїни в джунглях Індокитаю тільки без екзотичних тварин. Головний цвинтар країни явно потребує більшої уваги керівництва держави. Від Байкого кладовища через центр поїхали на паркову алею в Зелений театр. Його побудували в 1949 році, коли більшість розважальних закладів в центрі Києва були зруйновані. Театр розташований між двома підпірними стінами Ново-печерської фортеці 19 століття. В товщі стіни прокладені підземні ходи, інженерні водопровідні споруди, які ми ще покажемо. Цікаво, що під час перебудови на початку 90-х тут проводили свої з’їзди перші політичні партії, які тоді називали неформальними організаціями. Музей народної архітектури і побуту України заснований в 1969 році. Перших відвідувачів прийняв у 76-му. На площі майже 150 гектарів розташовано понад 300 різноманітних будівель від 16-до 20 століть. Вони поділені на 6 експозицій: « Наддніпрянщина», «Полтавщина і Слобожанщина», «Полісся», «Поділля», «Карпати» та південь України. Була ще експозиція «Соціалістичне село», яку зараз перейменували в «Українське село 60-70 років 20 століття». Ми почали з Наддніпрянщини. Церква Святої Параскеви, побудована без жодного цвяха домінує в експозиції правобережної Наддніпрянщини. Старовинний іконостас займає всю алтарну частину яка зазвичай знаходиться на сході. За кілька віків він зазнав багато змін, найдавнішою є нижня частина іконостаса/ Це церковнопарафіяльна трирічна школа, в якій одночасно навчалися кілька груп дітей. Вивчали Закон божий, арифметику, каліграфію, російську і старослов’янську мови. Українська була заборонена. Будівля поділена на дві половини, які мають окремі входи. Велика калсна кімната і приміщення для вчителя. Миколаївська церква із села Городище Менського району побудована в 1763 році. Після революції церкву закрили, іконостас і верхні яруси дзвіниці – знищили. В роки Другої світової війни службу відновили, але в 60-х роках минулого століття почали використовувати під зерносховище місцевого колгоспу. Вже на початку нульових в церкву влучила блискавка, згоріли бані. В 2016 році храм перевези на територію музею в Пирогово. Хата тридільна, тобто власне хата, сіни та комора. У коморі підлога і стіни дубові, в хаті долівка глинобитна. Кімнату прикрашають характерні для цієї місцевості вузькі, але дуже довгі рушники (до 7 метрів). Під образами на покутті стоїть хлібна діжка, а поруч дерев’яна посудина для квасу. Щоб оглянути усі експозиції музею одного дня явно не вистачить. Ми показали, на нашу думку, найцікавіше. Але зовсім не встигли потрапити в соціалістичне село і південь України. Так що - далі буде!