Богдан Куценко - текст, голос, відео; Володимир Войчишин - музика, відео. 1. Час (0:00) 2. Ті хмари (2:15) 3. Неспокій (3:21) 4. Погода (4:52) 5. І ким ти будеш? (6:03) 6. ЛАЗ (7:41) 7. Дозволяється (8:43) 8. Покроково (10:09) 9. Зброя (12:15) 10. Мокрий сніг (14:08) 11. Допоки (16:34) 12. Коли ми помремо (18:01) Богдан Куценко Час Час вже занадто довгий для надання йому меж надто незрозумілий щоб сказати авжеж ще занадто старий щоби спитати чому ми ідемо у пітьму тому немає межі і часу уже нема ми встаємо по черзі так ніби кличе сурма і вимикаємо світло на вимикачі в темряву ідучи хто закрива повіки бачить оцю пітьму кожному і довіку йти туди одному мацати у кишені в пошуках ліхтарів перетинаючи рів ось і прадавня темрява ось її лейтмотив голос луна до тебе ніби із темноти світло іде із неба губиться у пітьмі люди у ній самі ось і прадавня тиша довга відтак страшна борошно робить миша долю натще жона змінює по обіді як готує обід посуд з відблиском міді води з присмаком мідій вогнища по той бік. Неспокій розлилася тиша над містом над дахом у хаті трамвай відсахнувся від себе у темній вітрині ми були крилаті ми знали про те що крилаті і пір’я літало в кімнаті із крил та перини ми бачили руки лиш руки і рухи і очі і крила могутні незвично тяжіли на спині так було щоночі так було щодня і щоночі і зорі дивились крізь вікна достиглі і сині і місяць у праній білизні на двері балкону приходив сидіти коли їх у ніч відчинили а ти уві сні із спокійним обличчям Мадонни мене від усього на світі уже боронила отримавши спокій із легкого із непростого ясні темноокі непевні до слів і помилок вбивали неспокій що втім лиш сильнішав від того і слухали води в блискучих нутрощах мийок Погода Можливий сніг, можливий дощ, навколо осінь. Ліхтар із німбом прихиляється до вікон. Живеш, як джин, як джин вертаєшся у горщик, і від кохання маєш щеплення за віком. Гідрометцентр має клопоти з погоди. Погоді соромно, нічого, втім, не вдієш. Негода в тому, що звикають до негоди усі навколо, та не схиблені на літі: коти, собаки, і закохані, і діти. ЛАЗ кінцева у місті зустріне дощем ховайся мерщій у свій шарф величезний автобус з тобою за обрієм щезне автобус з тобою за обрієм щез ховайся ніхто там не знайде крім мене засни і ніхто там не знайде тебе в строкату ряднину квітчасто-зелену у ранішнє небо як ЛАЗ голубе Дозволяється в червні сороки тікають з батьківських гнізд діти у червень тікають з великих міст вода смердить бозна чим на ремонт перекрито міст ранками птаство співає уздовж порожньої смуги руху світлофор горить зеленим вогнем невідомо для кого немов демонструє дорослий руку що у дитинстві робить із пальців маленьку людину людина крокує столом запізнюючись на годину на ще не існуючу але уже на роботу відриває єдиним рухом весь тиждень чекає суботу перехід для сліпих теж несправний повторює одне слово дозволяється дозволяється дозволяється і більше нічого Покроково Людина книга зустрічає людину кригу ось подивися наче вода твердіє що тут удієш це регулярні події золото в зуби перетікає з зап'ястків вік це не пастка а подорож ніби зворотня так ніби дим у цигарку вертає і гасить білий папір і від фільтра вона приростає далі вогонь запальничку наповнює газом далі ти з нею сидиш ви закохані разом в музику молодість зорі і трохи в людину що за годину вам стане обом невідома ось ти ідеш із портфелем зі школи додому з оком підбитим і ґудзика замість лиш нитка ось твої речи прості набувають ужитку шапка і шарф забирають тепло твого тіла ось твоя мати що спершу довчитись хотіла ось твій отець що звернув не туди випадково ось тобі книга що вчить про життя покроково ось тобі крига що тане в зворотнім порядку Мокрий сніг і піде мокрий сніг великий і важкий веселий стос книжок ворони ватажки і сойка золота і чорно-білий птах що названий числом скажи мені одне коли собі ідеш так саме не куди це не мої діла скажи що все мине і ось минаю я зробила що могла і так піде життя де кожен сам на сам з приміщенням вночі і тим що в нім живе і погляд до ріки в безкраї небеса де листячко пливе так відпускають дим пекучий та смачний так виростивши нас батьки живуть самі так той що з неба впав повз теплий дим пічний сумує по сурмі заграй мені заграй скажи щось головне ні смуток ні печаль а щось таке просте я листя і тепер ти відпускай мене бо дерево росте Допоки То здається уже Бог на горі Завертає рукави догори То здається лише наші старі Визирають з неба мов із горищ Глянеш в небо кажеш добрий вам день Та й кудись у справах власних ідеш А коли вони там плачуть за нас То із неба тихо падає дощ Ставиш свічку, кажеш Боже прости Я такий дурний недобрий пустий Просиш щоб когось іще захистив Та ідеш собі один крізь мости На підлогу кинеш вдома пальто Відчитаєш сам себе як ніхто Та й заснеш у кріслі сидячи сам І поснуть усі твої в небесах Так триватиме із ранку у ніч Ти палитимеш у церкві вогні Доки якось не утомишся вдень І до них не підеш.
