ПІДТРИМКА ТВОРЧОСТІ: карта: 5457 0825 2496 1450 🎙️ Сторінки в соціальних мережах: instagram: / artemloik facebook: / loik1989 telegram: Текст: — Я вирішила, мій любий. — Ти вирішила, авжеж… — На мене чекають люди… — На тебе чека арешт! — Ти ж знаєш мене, даремно вмовляти… — Я б і не зміг, маленька моя… Олено, ти більша за нас усіх! І з теплих обіймів — у кригу ґестапівських лап окупантів… Ця жінка маленьке життя, наче книгу — писала — великим — нескореним вчинком! Бо правила єдні, мій синку, хоч це Вавилон і хоч Троя, що справжні великі нескорені вчинки підписують власною кров’ю! І в небо застигле стиха, шепоче, йдучи по дорозі до Спілки: — О, Боже мій, я ж не встигла і першої видати збірки… І поки Диявол гачок не натисне до храмового промовляє шпиля: — Мені на папері — затісно! Я вилізла — за — поля! Просив незадовго і Ольжич тікати… Було їй так просто втекти! Та прости мені, Боже, ця жінка маленька, — Тобі по росту! Бо звісно могла ж не вернутись… Про засідку знала, але ж ось стоїть, посміхається, тут ось! — У Бога на хмарі відлежусь! Брутальний рядок, але мушу підкреслити римами те, що знайшов: Олена Теліга на порвану душу уміла знаходити шов! Не мала нічого й сама, де мов рана відкрита все не заживала, та допомагала, як мати, і душі — та тільки чужі — зашивала! — Я вирішила, мій любий. — Ти вирішила, авжеж… — На мене чекають люди… — На тебе чека арешт! — Ти ж знаєш мене, даремно вмовляти… — Я б і не зміг, маленька моя… Олено, ти більша за нас усіх! Щоб в небо злетіти, — поету, (натхнення яке б не було), все ж в край необхідне, — для лету, — іще одне, — друге — крило! І ось чоловік її — себто, частина її, крізь циклон, без креслень будує із себе таке ж рівноцінне крило! _____ — Навіщо прийшов сюди, в горе це? Зі мною помреш далебі… — Я просто приніс тобі, горлице, — крило… Щоб змогла долетіть до Бога, який допустив оце! Най крила розріжуть ту вись! — І що ж я скажу Йому? Змилуйся? — Нічого, ти просто дивись на нього отак, як дивилась ти на світ цей, на муки людей, на пальці криваві, що милостинь просили у нього, і де з віршами своїми і прозою стояла, не падала ниць, для стада лишившись загрозою, чуєш, Олено, мовчи і дивись! З очей нехай все виливається, тільки без сліз, тільки чуєш, не плач! Очима кричи: «Якщо рай оце, внизу, на землі, тоді злазь!» — Ті очі твої будуть м’язами! Кричи: «Сотворив, тоді злізь з небес, будь із нами ув’язнений! Боже, відчуй нашу радість і злість!» Дивись! Може, очі проб’ють той мур Його, та ні слова там, доста! Най бачить: людина пішла в тюрму й слова захватила на розстріл! Жіночі палаючі очі, гостріші за ніж, — здатні розтин зробити душі, спитай: «Отче, невже ти спроможний на розстріл!?» — Я вирішила, мій любий. — Ти вирішила, авжеж… — На мене чекають люди… — На тебе чека арешт! — Ти ж знаєш мене, даремно вмовляти… — Я б і не зміг, маленька моя… Олено, ти більша за нас усіх! — Михайлику, рідний мій, милий… Тепер я готова до страти… Та скину оці наші крила, щоб хтось підібрав і дістати зумів все залишене нами, де спротив у куряві літер! Ти ж знаєш, рідненький, я мама, і всі в кого крила є — діти мої, мій Михайлику, постріл навряд чи зупинить поета, слова ці, як я зараз, простір розріжуть і знайдуть по лету, по силі, по даті, — готового до правди, до зову повстання, і влучать прямісінько в голову, застреливши страх і вагання! Михайлику, рідний мій, любий… Точніше Артемчику… Хлопче! Лети! Нехай дивляться люди! Нехай помічають, нехай потім топчуть! Нехай заряджають гвинтівки, по смерті нехай аплодують! Як крила мої? Не великі? Як вчинки мої? Не ґартують? Як сила моя? Слова мускул! Як доля моя? Болю рана! Ти взяв мої крила, бо мусиш летіти, та з Богом вітатися рано… Та з Богом сваритися рано… Налагоджуй правильний фокус… Мутне ще люстерко екрану твоє і малі ще сліпі твої кроки… Не треба Його ображати, за біди, що впали, як брили… Рятуйся, як я, вдалим жартом, і знову вдягайся у крила! Це доля твоя, а не вибір! А тому ґартуйся щоденно! Щоб після, на небі, як вибув, дивитися в очі — не в землю! — Я вирішила, мій любий. — Ти вирішила, авжеж… — На мене чекають люди… — На тебе чека арешт!
