Душа ридає, серце ніби плаче… Душа ридає, серце ніби плаче, Коли в життя вривається біда, Коли відходять рідні усі наші, У царство Боже, в небеса. І ніби все уже ти розумієш, Що пізно сльози будеш проливать, Убивче горе нас вже полонило, На ньому стверджена печать. Хоч кажуть вічність їх усіх чекає, І рай між зорями десь там живе, Та розум цього всього не сприймає, Скорбота цьому не дає. А серце в горі в усіх важко б’ється, Жила людина й вже її нема, Не поспішає, нам вже не всміхнеться Пішла навіки суєта. Дорога болі довга простелилась, І тільки пам’ять, як тверда скала, Гранітом в серці залишилась в рідних, Бо з нами їх уже нема. Немає з нами наших найдорожчих, Їх закінчилось на землі життя, Навіки нас вони вже залишили, І новий дім для них – земля. А пам'ять доти буде з нами жити, І рідні завжди будуть поміж нас, В думках, у згадках, у нашій молитві, Допоки тут іде наш час. Згадаймо тих, кого нема із нами, Кого у нас забрали небеса, Нехай у нашій пам’яті не в’яне, Їх незрівнянна у душі краса. Згадаймо їх усмішки, ніжні руки, Проведені із ними кращі дні, І серце розривається від муки, Що не живі, вже не живі. Їх душі там, де ближче десь до Бога, Вони не бачать – моляться за нас, Згадаймо їх, як на душі тривога, Як обіймали й звеселяли нас. Бо кожен з них, хто був із нами близький, Післаний був для нашого буття, Схилімо голови, коли згадаєм низько, Бо в кожному із нас є каяття. Бо мало їм в житті ми говорили, Як любим, вірим і шануєм їх, Що нам казали і чого нас вчили, Не забуваймо і згадаймо їх. Нічого вічного тут на землі немає, Все помирає і людина теж, Та лиш тоді душа не помирає, Коли у пам’яті живе без меж.
