Ти, як той старий дуб, із найміцнішими стеблами. Чуєш, брате мій, чуєш, друже мій, Ти, від усього жахливого та нестерпного, Захищаєш і бережеш – розтулюєш обійми. Бо твоя любов до нас така вірна й міцна, Що над вирвами зла проростають все нові зернятця. Ми кожні сто років сплітаємо нове життя, А воно, як намисто – все рветься і рветься. Я наречу тебе коренем, творенням, що є на землі. Тільки ти даєш силу нам рідного роду, Бо дерева зростають і їх потім на кораблі, На дошки та шафи, не зірвавши жодного плоду. А корень все вʼється, обплітає та зриває ґрунти, Не боячись негоди й пожеж. Йому не страшно. Він тримає дерева, й шепоче: «Рости, рости. В тебе стільки сили. Не плач за вчорашнім.»
