Шаттл СССР Енергія Буран: останній великий плагіат
Шаттл СССР Енергія Буран: останній великий плагіат У 1950-х - 1960-х роках у СРСР і США розробляли кілька проєктів багаторазових космічних систем (в срср наприклад "Спіраль" та інші), але вони були закриті на різних етапах У 1972 році, одразу після ухвалення рішення президента США про початок широкомасштабних робіт за програмою "Спейс шаттл", в СРСР було проведено серію закритих нарад з цієї проблеми. Багато фахівців вказували, що така система істотно програє за економічністю виведення корисних вантажів на орбіту в порівнянні зі звичайними одноразовими ракетами-носіями і не дає особливих переваг у військовому відношенні; відсутні також серйозні завдання, які потребують повернення з орбіти космічних апаратів. Висловлювалися навіть думки про те, що це масштабна дезінформація або черговий блеф з метою втягування СРСР у новий виток космічного протистояння і гонки озброєнь. Саме невідомість майбутніх завдань програми "Спейс шаттл" зумовила надалі стратегію його копіювання для забезпечення аналогічних можливостей для адекватної відповіді майбутнім викликам ймовірного противника. Тобто совки копіювали американський шатл навіть не знаючи для чого вони це роблять. Радянське керівництво уважно спостерігало за розвитком програми "Спейс шаттл", але, припускаючи найгірше, шукало "приховану військову загрозу", що сформувало два основних припущення: Можливе використання космічних човників як носіїв ядерної зброї. Можливе використання космічних човників для викрадення з орбіти Землі радянських супутників У результаті радянська космічна галузь отримала завдання створити багаторазову космічну систему багатоцільового військово-цивільного призначення з характеристиками, аналогічними системі "Спейс шаттл". Простіше кажучи – скопіювати все, що можна скопіювати. Розроблення багаторазової транспортної космічної системи "Енергія" - "Буран" розпочалося у 1974 році Основною ідеєю "космічного човника" було різке скорочення вартості космічних запусків за рахунок максимальної багаторазовості нової розробки. Потрібно було побудувати дешевий космічний транспортний літак, який би возив у космос важкі та габаритні вантажі за рахунок своїх власних двигунів, а потім повертатися назад. Щоб він не вийшов дуже величезним, його оснастили твердопаливними ракетними прискорювачами, що скидаються (теж багаторазовими), для продирання крізь найщільнішу навколоземну частину атмосфери й окремим зовнішнім баком із пальним. Тобто, складні і дорогі прискорювачі спускалися у воду на парашутах, космоліт сідав на смугу і, таким чином, губився тільки найпримітивніший і найдешевший елемент - паливний бак. Головними конструкторами космічної системи "Енергія" - "Буран" були болотні інженери Семенов Юрій Павлович, відповідальний за створення системи "Буран" і Губанов Борис Іванович, відповідальний за створення ракетного комплексу "Енергія". Під час проєктування радянська "копія" почала стрімко відходити від "оригіналу" ще на початковому етапі По-перше, виявилося, що радянські фахівці не можуть повторити твердопаливні прискорювачі такої потужності. їх замінили на практично повноцінні перші ступені звичних рідинних ракет, уніфікованих із ракетоносієм "Зеніт". Щоправда, їх довелося поставити чотири замість двох, попутно відклавши багаторазовість "на потім". По-друге, "виявилася" очевидна для фахівців річ: усі стартові майданчики Союзу перебували пристойно далі від екватора, ніж у США, тому для виведення такого самого корисного навантаження вітчизняному "Шаттлу" були потрібні значно потужніші двигуни (або більша їх кількість). У результаті радянським двигунобудівникам довелося розробити під потрібну тягу аж 4 двигуни (замість трьох у конкурента), кожен з яких був більшим і важчим за "американський" аналог. Це закономірно призвело до того, що вони не влізли в радянську "копію" (яка, до того ж, уже й так помітно поважчала порівняно з американцем). Залишалося два шляхи: або значно переробляти літак порівняно з "еталоном", або прибирати з нього двигуни!
